Минулого тижня агентство “Reuters” повідомило вельми специфічну і одночасно дещо гнітючу новину: Сполучені штати Америки скорочують експортний зерновий вал аж до березня наступного року. Причина – суто технічна: незадовільний стан греблі на річці Колумбія, яка є головними воротами в Тихий океан, нібито не дозволяє забезпечувати і гарантувати збереження вантажів і проходження судів по водній артерії.

Формально – ні слова неправди. Але аналітики ринку тут же угледіли в офіційному поясненні каверзу: стан греблі – лише привід для істотного обмеження вивозу сировини.

Шито білими нитками

Недоліків у формулюваннях і поясненнях і справді безліч. З одного боку гребля на Колумбії – дійсно “старенька” по архітектурних мірках. Побудована ще в далекому 1957 року вона давно потребувала ремонту. Але з іншої – чому необхідні оновлення не могли провести, скажімо, рік тому? Або навпаки – відкласти до весни-2011, коли потік судів, зокрема, із зерном, сезонно дрібніє?

До того ж, стан греблі погіршав не вчора, а значить, передбачити “розвиток подій” – у бік дряхління різних конструкцій споруди – було не важко. Чому ж про це мовчали? Чи не тому, що до певного часу всіх все влаштовувало. Та в якийсь момент ока відкрилися і погляд зупинився на очевидному: експортер зерна номер один в світі може опинитися в умовах внутрішнього зернового дефіциту. Дуже ненаситними у фінансовому сенсі виявилися провідні оператори ринку, які правлять бал в аграрному сегменті американської економіки. Бажання заробити на продажі найбільш затребуваного товару за небаченими досі цінами виявилось, мабуть, сильніше за “патріотичні” думки про продовольче майбутнє батьківщини. І треба ж було такому статися, що в держави не залишилося жодних способів вплинути на ситуацію, окрім “найбезглуздішого” – оголосити ремонт старої греблі, через яку ще рік тому могли запросто перевезти понад 10 млн.тонн зерна, що становило без малого 40% всього зернового експорту США.

Дивний окрім іншого є і термін виконання офіційно запланованих ремонтних робіт. Дата закінчення реконструкції – 18 березня 2011 року. Досвідченим в аграрній справі людям більше і говорити нічого не треба. Березень – місяць ймовірного завершення дії зернових квот у п’ятірці країн-експортерів зерна і пожвавлення форвардних операцій на урожай нового маркетингового року. Виходить, все сходиться: і ремонт, начеб, дійсно потрібний, і допустити діру в системі продовольчої безпеки щонайпотужнішої держави світу ніяк не можна. Адже не випадково слідом за інформацією про нещасливу греблю, з’явилися новини про те, що рух суховантажів через інші греблі буде понижений в 5 разів. Причому до проходження допустять не лише зерновози, але і танкери з паливом і сміттям. Тобто, повезе з транспортуванням “хлібного” вантажу не всім. Нарешті, самі зерноекспортери виразили готовність виконати всі свої експортні зобов’язання в повному об’ємі, але вже в інші терміни і, як наслідок, на інших умовах.

Натяк зрозуміли

Історія з греблею – це, як то кажуть, суверенне рішення властей США. Воно не обговорюється і тим пече не засуджується. Але сам по собі прецедент показовий: країні, де ринок і його основні гравці дійсно вирішують все, знадобився якийсь “державний” крок, що виправив би явну ринкову помилку і попередив реальну загрозу.

Прецедент цікавий і для України, яка як усередині та і із зовні регулярно чує в свою адресу всілякі докори у використанні “неринкових” важелів управління і у прояві горезвісної адміністративної норовливості. Режим, скажімо, державного експортного квотування (дозволений і передбачений, до речі, навіть нормами СОТ) діє в нашій країні всього лише два місяці, а копій із цього приводу вже зламано будь здоровий.

Правда, тепер, будь-який випад з боку аграрного “лобі” можна сміливо парирувати “вбивчим” і безперечним аргументом: ринок хороший лише тоді, коли функціонує без проблем і збоїв. Трудність, навіть щонайменша, не лише виправдовує – вимагає певного регуляторного втручання, в якій би то не було формі.

У цьому сенсі, наше щастя в тому, що морально і ментально ми до такого втручання завжди готові і, за великим рахунком, чекаємо його навіть тоді, коли упевнені, ніби “самі з вусами”.

ІМК